Більший розмір агропідприємств в країнах з перехідною економікою, таких як Україна, покращує доступ до фінансових і виробничих ресурсів, дозволяє продати урожай з більшою маржею завдяки обсягам, замістити робочу силу великогабаритною технікою, впровадити нові технології, диверсифікувати ризики.

До таких висновків сьогодні приходять економічні експерти, аналізуючи тенденції у світовому розвитку агро.

До недавніх пір західні економісти, дискутуючи про ефективність холдингів, оперували терміном «зворотна залежність у сільському господарстві». Він означає, що зі збільшенням розмірів господарства його продуктивність знижується.

На основі цієї тези вони робили висновок про перевагу дрібних підприємств, а їх нібито ситуативні недоліки пояснювали, наприклад, найгіршим доступом до інститутів влади, інфраструктури і технологій.

Сьогодні аналітики знову віддають пальму першості великим господарствам. Наприклад, Футоши Ямаучи, професор Міжнародного НДІ продовольчої політики (США), і його колеги-співавтори називають політику підтримки малих господарств в Азії помилковою.

Вона лише вплинула на зниження конкуренції і змусила ряд країн стати нетто-імпортерами продовольства. Теорію «зворотній залежності» в сільському господарстві піддали критиці і Ю Шен і Вілл Чанселлор з Китайського центру сільськогосподарської політики Пекінський університету.

У деяких державах в останні роки вони відстежують вже прямий взаємозв’язок між ростом господарства і його ефективністю і продуктивністю.

Однак проводити прямі паралелі з розвитком холдингів в Україні не варто, застерігають вчені. Потрібно враховувати історичні, культурні та інституційні особливості кожної країни.

Очевидно, що малі господарства втрачають конкурентні переваги з розвитком ринку і глобальним економічним зростанням, вважають фахівці USDA Ніколас Рада і Кейт Фугли. А те, що в Азії називають великим господарством, порахують маленьким в Україні.

Крім того, в окремих країнах різняться структури і форми управління великими господарствами. Наприклад, австралійські холдинги — в основному тваринницькі. А в Аргентині і Бразилії великі рослинницькі господарства не являють собою єдині компанії.

Є керуюча група, яка наймає для виробництва обслуговуючі фірми з технікою і людьми. Таким компаніям немає потреби інвестувати в обладнання і контролювати весь персонал знизу доверху.

Цю задачу виконують сервіс-провайдери через фарм-менеджерів з чітко прописаними умовами договору і використанням систем точного землеробства. Чималу роль у такій бізнес-моделі відіграє довіра та імідж.

Пострадянські холдинги влаштовані інакше і досить одноманітно, відзначають експерти. В їх структурі мінусів вистачає. Це і великі транзакційні витрати — на моніторинг робочої сили, бюрократію, поділу функцій власності та управління компанією.

Ще одна хвороба їх зростання — перманентна реорганізація та реструктуризація. До переваг української моделі фахівці відносять доступ до інфраструктури та управлінські якості, що дозволяють холдингам залишатися високопродуктивними.

Висока інтенсивність витрат на виробництво, кожен його елемент окремо дозволяє великому агровиробнику випереджати нехолдингові підприємства у роки з високою маржею.

При цьому в сприятливі періоди маржинальність окупає більш високу інтенсивність великих господарств, а низкомажинальні роки заохочують економну поведінку, характерну для дрібних фермерів.

Втім, в Україні серед найбільш успішних господарств є компанії, як великі, так і малі. А також і в один холдинг можуть входити як високоефективні підприємства, так і гірші представники галузі.

Ключову роль тут відіграє так званий «ефект Пенроуз», сформульований англійським економістом Едіт Пенроуз. Віна вважала, що конкурентна перевага фірми залежить від здатності менеджменту ефективно поглинати ресурси і створювати їх унікальні комбінації.

Тобто господарства з одним і тим же набором ресурсів мають різну результативність через різноманітність таких комбінацій, здатність адаптуватися в навколишньому середовищі.

Тому, поки експерти вважають більш важливим, особливо для України, не розмір підприємства, а вміння користуватися і управляти виробничими ресурсами, адаптуватися до ринкових умов.

Використані тези статті Ігоря Остапчука, аспіранта Інституту аграрного розвитку в країнах з перехідною економікою їм. Лейбніца (Німеччина).

Джерело: VoxUkraine

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.