8 копійок — хороша ціна за гектар цілинного степу, де не посадиш нічого, окрім своєї печінки. Приблизно так думав імператор Всеросійський Микола I, потискуючи суху руку німецького герцога Фрідріха Фердинанда Ангальт- Кьотенського, який першим весняним днем 1828 року переступив поріг Зимового палацу у Петербурзі. Німецький герцог був одним з тих, хто відгукнувся на пропозицію Росії допомогти їй в облаштуванні мериносового промислового виробництва.

Фрідріх Фердинанд Ангальт-Кетен

Незважаючи на те, що пропозиція була адресована уряду Саксонському королівстві, першими на щедрий офер від росіян відреагували саме у сусідньому герцогстві Ангальт-Кьотен. Це і зрозуміло, герцог Фрідріх, як суверен цієї дуже невеликої держави активно шукав будь-які способи наповнити її скарбницю. Нехай навіть для цього доведеться освоїти цілину в далекій Таврії. Особливо актуальним додатковий заробіток для герцога став після того, коли Пруссія, поглинула сусідню Саксонію та ввела мито на річкову навігацію по Ельбі. Ця річка була головною транспортною артерією для непокірного Ангальт- Кьотенського герцогства.

І ось, гримаючи орденами та вистукуючи кісточками пальців по набалдашнику своєї тростини в такт військового маршу, літній представник німецької династії Асканіїв, приїхав до російського царя. Важливим було встигнути заручитися підтримкою царя з облаштування мериносової компанії до приїзду в Петербург конкурентів із Саксонії.

Ідея першого венчурного інвестора на Півдні Росії була простою. Вкласти все родинне золото та інші кольорові метали, купівлю 42,3 тис. десятин таврійському степу і зробити її арійської — тобто налагодити там виробництво затребуваною в імперії вовни мериносів. «Відкладений попит бив рекорди, люди були готові замовляти цю шерсть замість їжі на стіл», — так прокоментував би ситуацію якийсь економічний експерт, якщо б вони існували б у природі два століття тому.

До цього у титулованого підприємця вже був успішний досвід облаштування сімейного агробізнесу в рідному герцогстві Ангальт. Все було непогано, але тамтешніх лугів для масштабного тваринництва явно не вистачало. Інша справа — безкрайні простори Таврії.

Свою вигоду кожен з дворян зрозумів без синхронного перекладу. «Мета цього поселення полягає в тому, щоб воно служило зразком великого впорядкованого сільського господарства, сполученого з фабричної промисловістю», — відписався російський цар у своєму указі «Про заснування в Таврійській губернії колонії Ангальтських поселенців». «А першим ми закладемо пивзавод», — подумки зрадів старий солдат Фрідріх, якому цар, окрім дешевих земель, також дарував право безмитної торгівлі пивом і вином власного виробництва протягом 13 років.

З 1828 по 1830 рік у нові володіння герцога Ангальтського у південній Росії прибуло майже 11 тис овець і 122 колоніста. Герцог хотів ще прихопити з собою розбірну кірху, але зруб у фуру вже реально не поміщався. Місце ж свого нового поселення, яке в документах імператорської канцелярії проходило під позначенням Степ№71, єврогастарбайтер назвав по імені свого родинного маєтку — Асканія. Потім подумав, що все таки починає нове життя, і так з’явилася Асканія Нова.

За три роки у нові володіння герцога Ангальтського у південній Росії прибуло майже 11 тис овець і 122 колоніста

Бізнес німецьких поселенців зростав з кожним роком. Крім податкових преференцій від царя свою роль зіграла вдало вибрана ніша. Разом з мериносами в німецькому коралі оселилися вівці каракульської породи, що ще більше розширило географію продажів колоністів — вже не тільки на внутрішньому ринку, але і на зовнішньому. Перша партія каракулю поїхала на батьківщину герцога в Кьотен, друга — в Петербург. “Гуд, Фріді, гуд! Давай тепер з твоїх овець робити ковбасу”, — ніби почув герцог тихий голос государя і прокинувся. Холодний піт нагадував смак його нефільтрованого пива.

Втім, повною мірою насолодитися агробізнесом в степах Таврії Фрідріх не встиг. У 1832 році виснажене безперервними політичні інтригами у себе на батьківщині і носінням важких орденів серце герцога не витримало. Після смерті засновника асканійської кошари, каучукову печатку та ключі від бухгалтерського сейфа вівчарської компанії отримав брат герцога — Генріх Ангальт-Кьотенський.

Генріх продовжив розпочатий його родичем нещадний дранг нах остен. До 1841 році він перевіз у Херсонську губернію залишки свого німецького колгоспу, разом зі священиком і фіндіром. Упакувавши свій бек-офіс Кьотен зайнявся більше винним і пивним виробництвом. Однак, гени — це серйозно і назавжди. У 1847 році, не оговтавшись від чергового аперитиву, герцог відправився слідом за своїм братом до творця. Так зупинилася династія Ангальт-Кьотенських шляхтичів.

Крім того, в останні кілька років його правління Асканією Новою, стало зрозуміло, що вівчарський бізнес вже не торт. На продаж йшли тільки слабкі племінні барани, що сильно підривало репутацію господарства, зростала дебіторка, борги по зарплаті, та й до того ж перекрити дірки в бюджеті було нізвідки — землеробством в господарстві вже тоді вже ніхто не займався.

Едуард Іванович Фальц-Фейн

Такий кругообіг герцогів в природі згубно вплинула на господарську діяльність всього асканійського господарства. Контрагенти не встигали заучувати складні німецькі прізвища, як їх власники відбували на ПМЖ у Валгаллу. Прибуток падав і 6 жовтня 1856 року, коли борги підприємства досягли 1 млн золотих марок, колоністи виставили свою нерентабельну компанію на продаж. Покупець не змусив себе чекати. Ним став ще один місцевий фермер з немісцевим прізвищем — барон Едуард Іванович Фальц-Фейн. За ферму Анхальт-Кетена він запропонував найкращу ціну — 1,5 млн. золотих марок.

Дізнавшись про те, що банкрутство змінилося санацією, колоністи відчайдушно раділи. Рислінг і овеча кров лилися рікою, свято било ключем, хтось в глибині кошари бив ветеринара.

Фальц-Фейн, незважаючи на прізвище, був на голову краще попереднього голови фермерського господарства. Почав новий власник Асканія Нова з інновацій. Барон став одним з перших, хто почав схрещувати найпопулярніші породи овець. У підсумку, навіть незважаючи на кризовий 1824 рік, коли в господарстві барона залишилося не більше 300 овець, йому вдалося швидко наростити поголів’я, яке відмінно себе відчувало в температурних умовах таврійському степу. Через десять років поголів’я досягло 100 000 овець вже нової, гібридної породи. Піку поголів’я досягло в 1867 році — 400 000 овець. Так барон Фальц – Фейн не став Мюнхаузеном, а найбільшим землевласником і тваринником на Півдні Російської імперії.

Через десять років поголів’я досягло 100 000 овець вже нової, гібридної породи

Незабаром крім вовняних порід в кошарах Фальц-Фейна з’явилися і м’ясні породи овець. На своїй садибі Елизабетфельд, розташованої недалеко від Мелітополя і поблизу від залізничної дороги на Москву і Петербург, барон почав розводити овець м’ясних порід. Така логістика дозволила фермеру налагодити постачання делікатесної ягнятини на ринки обох російських столиць в самі короткі терміни. Свіжість продукції гарантувала ультрасучасна упаковка того часу — парафіновий папір. Тоді ж ферма барона знайшла своїх покупців серед відомих готелів та ресторанів.

Одним із покупців м’яса від Фальц-Фейна став ресторан “Вена” в Петербурзі

Після смерті літнього аграрія в 1883 році управління Асканії Нової перейшло його вдові Софії Богданівні Фальц-Фейн та сину — Фрідріху Едуардовичу. Розуміння того, як має розвиватися асканійське господарство у спадкоємців було різним. Вдова барона наполягала на розвиток тваринництва, а молодший Фальц-Фейн був захоплений ідеєю своєрідного приватного заповідника. Це стало початком кінця сільськогосподарської історії Асканії Нової.

Сварки між рештою Фальц –Фейнів відбувалися не тільки в суботні вечори. Від гріха подалі мати з сином вирішили роз’їхатися. Вдова переселилася у свою резиденцію в Хорлах і розвела по-справжньому великий бізнес. Крім торгівлі вовною і ягнятиною, бізнесвумен інвестувала у птахівництво, відкрила винзавод в Преображенці, запустила кондитерське виробництво в Дофіно, і заснувала консервну фабрику в Херсоні. М’ясні і рибні консерви «Фальц-Фейн», з фірмовим лого у вигляді «золотої рибки» на велосипеді, продавалися як на території імперії, так і за кордоном.

Головними експортними воротами баронеси став спеціально побудований порт у створеному нею селищі Хорли. Перевага порту в Хорлах було очевидною – поблизу селища було виявлено гаряче природне джерело, що дозволило баронесі відкрити у Хорлах незамерзаючий морський порт.

Після того як мати-баронеса переїхала в Хорли, молодший Фальц-Фейн зайнявся впритул Асканією Новою. Почав з інновацій. У 90-ті роки син барона, став першим на Росії, хто застосував автоматичну стрижку овець, а пізніше в господарстві барона вперше провели штучне запліднення овець. Асканія Нова стала форпостом боротьби з сибірською чумою — з жахливою хворобою, яка викошував сотні тисяч овець лише за одну свою хвилю. У 1887 році з його допомогою господарства Фальц-Фейна, яке постачало для медичних експериментів овець, вчені розробили ефективну вакцину проти смертельної напасті.

Однак, незважаючи підтримку генеральної лінії сімейної компанії, новий асканіїський очільник був непростим вівчарем. Так, він так, як і його батько стриг овець, годував народ люля-кебаб, але майже все отримане від продажу овець та вовни (близько 20 тисяч рублів у рік) зливав у своє дивне хобі — в організацію власного заповідника більше схожого на зоопарк. Свої перші вольєри для тварин він заселив ще у дитинстві. У своєму бажанні побудувати заповідник молодший Фаль-Фейн зміцнився у Дерптському університеті, під час навчання в якому він об’їздив найбільші зоологічні сади світу.

Суми відрахувань на організацію зоопарку та заповідника збільшувалися з кожним роком і незабаром зросли вдвічі — до 40 тис рублів в рік. Зростаючі витрати призвели до конфлікту молодого власника Асканії з керуючим маєтком, якого відверто лякало некомерційне хобі молодого спадкоємця і його «непотрібні» біологічні дослідження. Все закінчилося для незадоволеного топа сумно — молодший Фальц-Фейн з ним попрощався.

Заповідна тема все більше і більше накривала спадкоємця кошари. Чого тільки коштує судовий процес, розпочатий молодшим Фальц-Фейном проти уряду з вимогою звузити ширину традиційного «Чумацького шляху», який пролягав поруч з Асканією. У підсумку, земля «шляху», яку відсудив молодший Фальц-Фейн, перейшла у розпорядження власників прилеглих до дороги ділянок, серед яких був і асканійський принц. «Цей успіх підвищив популярність мого брата, — пише Володимир Фальц-Фейн, брат засновника заповідника у своїй книзі, — були ті, хто йшов до нього навіть здалеку, щоб попросити поради з тієї чи іншої справи».

Зараз, Асканія вже близько століття не передова тваринницька компанія півдня імперії і взагалі не компанія. Нема овець, та й сама імперія розсипалася на десятки менших держав. Однак, незважаючи на революцію і трагічну загибель баронеси, мрія молодшого сина, останнього тваринника Таврії збулася. Тепер у вольєрах колишньої стайні більша ймовірність зустріти не мериносову вівцю, а верблюда.

Нині на території Великого Чапельського поду, у цій унікальній місцевості, живуть дикі копитні з різних континентів — від бізонів і зебр до антилоп та сайгаків. Також тут цілий рік живуть, європейські лані, коні Пржевальського, туркменські кулани, осли, благородні олені, муфлони та навіть двогорбі верблюди. Влітку з вольєрів випускають екзотичних ватусі, антилоп канна, кафрских буйволів, гну, нільгау, зебр та гаялів. Це не дуже схоже на кошару, чи не правда?

Як це не дивно, саме цей, абсолютно некомерційний проект підприємливих Фаль-Фейнів став найбільш живучим з усіх попередніх. Він пережив натхнених матросів Жовтневої революції, радянський «застій», період огульної приватизації 90-х і став визнаним українським природним дивом. У 2008 році «Асканія-Нова» перемогла в рейтингу «Сім природних чудес України», одним з організаторів якого стала Державна служба туризму і курортів України.

Звичайно, не варто плутати заповідник і однойменне село. Якщо заповідник утримується ще хоч на якомусь рівні (в тому числі і силами сім’ї Фальц-Фейн), то вбите у всіх сенсах село — це зайвий доказ наскільки сильно відрізняються один від одного колишні і нинішні власники цього маєтку — держава та дворяни.

Хоча, зрозуміло, справа тут зовсім не в наявності титулу.

Автор: Біроваш Максим

P.S. Під час підготовки історії використовувалися матеріали із книги Володимира  Фаль-Фейна “Аскания Нова” (перевидання видання 1930 року)

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.